Осанна осені...

 

 Ще пахне сіно. Ще рояться оси

Ще у дуплянках солодко медам

А вже вночі навшпиньки ходить осінь

і полум'я жоржин задмухує садам.

Ліна Костенко

Після теплого літечка настала довгоочікувана осінь. Прийшла вона несподівано, тихенько, ніби якась таємнича гостя. Тому, мабуть, її ніхто й не помітив відразу. Проте нікого осінь не забула, всім дарунки казкові принесла.

В садку червоніють яблука, красуються грушки, достигають сливи. Це дари щедрої господині -осені.Оксамитовий запах осені відчувається скрізь. Проте найбільше його чути в по¬вітрі. І тоді здається, ніби то сама осінь пливе по вулицях, лоскочучи перехожих легенькими павутинками бабиного літа. А птахи тим часом починають збиратися у далеку подорож. Вони незабаром полетять у теплі краї на зимівлю і повернуться тільки навесні. На дахах будинків, правда, ще можна побачити десятки ластівок. Весело щебечучи, вони немов прощаються зі своїм рідним краєм...

   Недарма кажуть, що осінь — золотокоса красуня. Після її приходу увесь ліс став немов золотавий. Стрункі берізки вдягли гаптовані золотом сукні. Тепер їхні розкішні шати виграють і сяють на сонці. А ось гордо стоять могутні велетні. То дуби. Лиш де-не-де багряніють красені-клени. Пишається своїм вбранням і калина... 

   Подумалось про поезію Ліни Костенко, її "Осінні карнавали". Адже осінь - магічна пора, простір згасання, що таїть нове народження, - це свій окремий психологічний театр Ліни Костенко. Чарівне поле природи кликало вірш за віршем...Хочеться почути, як "б'є в тамбурини осені горіх", як білий кінь"шукає літо у сухому листі" і як осінь лишає на згадку садам "шовковий шум танечної ходи", подивитися на світ крізь "золоту жирандоль" осені.

                                     

Недумано, негадано

забігла в глухомань, 

де сосни пахнуть ладаном

в кадильницях світань

                         Де вечір пахне м'ятою, 

                         аж холодно джмелю.

                         А я тебе,

                                       а я тебе, 

                         а я тебе

                                       люблю!  

    Природа в поезії Ліни Костенко також емоційна, вона доповнює психологію людських стосунків і почувань: 

                 Самі на себе дивляться ліси,

                 розгублені од власної краси.

                Немов пройшов незримий Левітан - 

                то там торкнув їх пензликом, то там.

                 Осінній вітер одгуляв, затих.

                 Стоїть берізонька - як в іскрах золотих.