Через любов у безсмертя

Леся Українка (1871-1913)

" Чи тільки терни на шляху
                                               знайду,
Чи стріну, може,
                             де і квіт барвистий?
Чи до мети я певної дійду,
 Чи без пори скінчу свій шлях тернистий...?



   Щоб жити на землі, потрібна неабияка мужність; народитися і жити жінкою - це подвоєна мужність; бути у цьому житті хворою жінкою і не втратити жіночності - це відчайдушна мужність - світла і велична.
   Колись Леся сказала: " Я мало жила за тридцять один рік своєї присутності на світі. Років зо два інтенсивного життя, а це не те що півжиття, чверть або одна десята частина, - разом мені тепер і шістнадцяти не виповнилося". У цих словах -  гірка правда, бо доля подарувала їй лише дванадцять років життя без фізичного болю; а далі - тридцятирічна війна з недугами, війна жорстка та безперервна. Та ще в дитинстві поетеса засвоїла правило: щоб не плакати, треба сміятись.
   Доля розпорядилася так, що наділила Лесю дивовижними здібностями і водночас змусила виборювати життя в щоденних муках і стражданнях.

     Хто не жив посеред бурі,

той ціни не знає силі, 

той не знає, як людині

боротьба і праця милі.

"Доню моя люба, не йди від мене... Боже, візьми мене замість неї, а її залиш! Хай вона ще посперечається з долею - вона така мужня і прекрасна! Не йди, доню, не йди..."

  На світанку 19 липня 1913 року вона згасла, наче тоненька свічка...Відлетіла ніжна і мужня душа великої поетеси України - на крилах її пісень.