Поетеса епохи

Сьогодні виповнюється 90 років улюбленій поетесі багатьох українців - Ліні Костенко.
Смілива, горда, безкомпромісна, вимоглива. Такою є ця жінка, яка "...вибрала Долю собі сама..." Її слово гостре мов бритва. Її поезія - це джерело мудрості, сили та правди. Завдяки аристократичній простоті вислову навіть найкоротша мініатюра стає самодостатнім поетичним твором.

 Химерна, важка, вибухова,

яку вже ніхто не спасе,

а може, я тінь мого слова, 

от тінь мого слова, і все

А може, я лиш аберація,

вібрація ритмів і рим,

а інше все - декорація,

полуда, гримаса і грим.

За цим тимчасовим фасадом, 

де стільки любові й тепла,-

людиною, річкою, садом

я тільки у слові жила.

З Днем народження, Ліно Василівно! 

Здоров'я, сили, натхнення та Божої опіки!

   

Вона вибрала Долю собі сама...

 Кажуть, що талант, якщо він є - то проявляється у всьому. Так можна сказати і про геніальність поетеси, нашої сучасниці, якій 19 березня виповнилося 88 років. Маючи воістину Божий дар слова, Ліна Василівна є ще й лицарем честі, взірцем громадської мужності.
 Тож бажаємо поетесі здоров'я, натхнення та многая літ!

Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія – це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.

"Я вибрала долю собі сама"

  19 березня виповнюється 85 років українській поетесі, легендарній жінці - Ліні Костенко. А ще її називають "голосом народу".Вірші Ліни Василіви – це маленькі шедеври, чисте джерело пізнання краси рідного краю. Вони захоплюють та примушують зупинитися, замислитися, знаходять відгук у серці й назавжди залишаються в душі. Творчість поетеси – то мужність і зрілість сучасної української поезії, її безкомпромісність, небуденний талант у поєднанні з почуттям відповідальності перед минулим, сучасним і майбутнім.

"Я вибрала долю собі сама" on PhotoPeach

Осанна осені...

 

 Ще пахне сіно. Ще рояться оси

Ще у дуплянках солодко медам

А вже вночі навшпиньки ходить осінь

і полум'я жоржин задмухує садам.

Ліна Костенко

Після теплого літечка настала довгоочікувана осінь. Прийшла вона несподівано, тихенько, ніби якась таємнича гостя. Тому, мабуть, її ніхто й не помітив відразу. Проте нікого осінь не забула, всім дарунки казкові принесла.

В садку червоніють яблука, красуються грушки, достигають сливи. Це дари щедрої господині -осені.Оксамитовий запах осені відчувається скрізь. Проте найбільше його чути в по¬вітрі. І тоді здається, ніби то сама осінь пливе по вулицях, лоскочучи перехожих легенькими павутинками бабиного літа. А птахи тим часом починають збиратися у далеку подорож. Вони незабаром полетять у теплі краї на зимівлю і повернуться тільки навесні. На дахах будинків, правда, ще можна побачити десятки ластівок. Весело щебечучи, вони немов прощаються зі своїм рідним краєм...

   Недарма кажуть, що осінь — золотокоса красуня. Після її приходу увесь ліс став немов золотавий. Стрункі берізки вдягли гаптовані золотом сукні. Тепер їхні розкішні шати виграють і сяють на сонці. А ось гордо стоять могутні велетні. То дуби. Лиш де-не-де багряніють красені-клени. Пишається своїм вбранням і калина... 

   Подумалось про поезію Ліни Костенко, її "Осінні карнавали". Адже осінь - магічна пора, простір згасання, що таїть нове народження, - це свій окремий психологічний театр Ліни Костенко. Чарівне поле природи кликало вірш за віршем...Хочеться почути, як "б'є в тамбурини осені горіх", як білий кінь"шукає літо у сухому листі" і як осінь лишає на згадку садам "шовковий шум танечної ходи", подивитися на світ крізь "золоту жирандоль" осені.

                                     

Недумано, негадано

забігла в глухомань, 

де сосни пахнуть ладаном

в кадильницях світань

                         Де вечір пахне м'ятою, 

                         аж холодно джмелю.

                         А я тебе,

                                       а я тебе, 

                         а я тебе

                                       люблю!  

    Природа в поезії Ліни Костенко також емоційна, вона доповнює психологію людських стосунків і почувань: 

                 Самі на себе дивляться ліси,

                 розгублені од власної краси.

                Немов пройшов незримий Левітан - 

                то там торкнув їх пензликом, то там.

                 Осінній вітер одгуляв, затих.

                 Стоїть берізонька - як в іскрах золотих.